Блог вчителя англійської мови Павлюк Лариси Миколаївни

                             Україна  - моя Батьківщина
 Анна Лукасевич

     Гомін степів, легенький шурхіт смерек у Карпатських лісах, незабутньо-сапфіровий відблиск Чорного моря – усе це моя Батьківщина. Скільки ніжності, любові, чистоти та сили в цьому слові. З перших днів свого життя Батьківщиною є наш невеликий дім, згодом додається ще й подвір’я, а там  відкриваємо, що ми живемо в прекрасному місті чи селі. А потім приходить усвідомлення, що все це лише наша батьківщина, а Батьківщина простягається на сотні кілометрів: із заходу на схід, з півночі на південь. І живе там твій народ – українці.

             Та, на жаль, має наш народ таку особливу рису: ми не цінуємо, те що маємо, а лише жаліємося на невдачі. Мабуть, якби дали нам країну процвітаючу, то й ту б ми перетворили в руїну. А країна наша ж одна з найкрасивіших, маємо й ресурсів вдосталь, та не маємо поваги до цього. Тому хочеться в цьому творі показати всім, що таке Україна.

Уявіть себе в темному густому лісі. Ялини своїми лапами намагаються Вас схопити, та Ви продовжуєте йти м’якими мохами. Вони Вас поглинають, манять своєю ніжністю. Аж раптом долітає якийсь пронизуючий звук. Вас огортає інтерес і Ви йдете на нього. І зупиняєтеся від здивування: так оце і є найдовший духовий інструмент у світі – трембіта. Ви  продовжуєте йти далі. Знову чуєте якийсь звук і готові знову побачити вуйка з трембітою. Та ні, там, під Вами, провалля й там шумить, нуртує й піниться Черемош. Ой, який гіпнотичний колір! У тій зеленаво-синій воді ніби сам сум струмує. От такі в нас Карпати!

Ви йдете випаленим степом, тим самим шляхом, яким сотні років тому вели невільників на торг. Вам стає не по собі . Ви йдете там, де вилилося море сліз, де сім’ї навіки розлучалися, де кохані мусили зректися одне одного на віки. Це той шлях, яким йшла велична Роксолана. Ось, нарешті, море. Воно переливається звабливими зайчиками під палючим сонцем. Хвилі Вас так і манять хоч на хвилинку зайти у води, якими плавав Ясон. І, мабуть, лише тут Ви розумієте,  як усе життя можна віддати тому, щоб намалювати цю, сьогодні лагідну, а завтра смертельну стихію. Це такий у нас Крим!

  Починає вечоріти. Сонце опускає свої останні промені в море трав. Ах, як добре. Повітря, нагріте за день, випромінює пахощі чебрецю та терпкого полину. Ви йдете. Уже з’явився місяць й крадькома виглядає з-за хмари. Ви милуєтеся цим дивовижним пейзажом, та раптом щось просто перед Вашим носом вистрибує з трави з неймовірним лементом. Ой та це ж перепілка. І як могли ті козаки тут жити та ще й засідки влаштовувати. Ось такі наші родючі степи!

        Ось, нарешті, й вечір прийшов. Хлопці розводять багаття, а дівчата вже наплели вінків та йдуть пускати на воду. «Ану гайда хлопці за мною, - кричить найкрасивіший парубок з гурту - Ілля та зразу попереджає, - вінок Марини мій».

  Хлопець таки досяг своєї мети й сьогодні цілий вечір вони ходять разом. І через багаття стрибали й рук не розімкнули. А ще підуть папороть шукати. Тільки трішки постоять коло верби. “Ой Марисю, яка ж ти гарна. Заспівай мені ще. Твоєму співові й соловейко позаздрить. І ось Марина, шаріючись, починає виводити «Цвіте терен». Ох, і яка ж та ніч п’янка від кохання. Знайшли вони свою квітку папороті, тільки розквітла вона в них у серцях. Це наше романтичне Полісся!

              Ранок. Сонце, сміючись, гладить твоє волосся. Так, мабуть, пора вставати. Сьогодні ще так багато треба зробити, проте часу ще ж багато. Та це лише ілюзія. Вже й вечір. Батьки та я ще на вулиці. Усі стомлені, але йти в хату немає бажання, адже куди йти, як тут така вистава. Соловейко десь в сусідньому садку щебече для своєї милої, а зірки не витримують і летять подивитись, хто це там витьохкує. Який жаль, що не долітають, навіть їхні крижані серця згорають від цього кохання. А це мій дім.

                 Тож, як бачите, пишатись нам є чим, головне це зрозуміти!